У Рівному відкрили виставку живопису мукачівського художника Золтана Мички під назвою «Хто ти є?»

Презентація відбулася 28 квітня у галереї європейського живопису «Євро-Арт». Спогади про художника від його доньки, коментарі мистецтвознавців та враження щодо унікальної виставки полотен з родинної колекції збирала журналістка Район.Культура.

«Мистецтво – це не вміння оригінально зобразити щось, аби сподобатись іншим. Це має бути щось духовно високе, інакше людина перетвориться на цивілізованого дикуна», – ділився свого часу життєвою мудрістю Золтан Мичка.

 

 

Художник відійшов у вічність шість років тому, але його картини, сповнені життя, яке хотілося б вдихнути на повні груди, досі приваблюють увагу глядачів.

Увійшовши до галереї, одразу вбираєш незліченну кількість кольорів, які мимоволі переносять свідомість кудись до верховинських полонин.

«У Золтана Мички є гарна особливість – мені не хочеться виходити з цього залу. Бо навіть роботи, в яких він говорить про сумне, про трагічні речі, передають не сум, а тихий жаль. Від них дуже віє добром. Закарпатський живопис – це завжди свято, яку б тему художник не підіймав. Я ще не зустрічала у своєму житті людину, яка була б байдужою до закарпатського мистецтва», – ділиться особистим враженням артменеджерка галереї Юлія Савуляк.

 

 

Після смерті художника в Україні організовували лише три персональні виставки – дві у Києві й одну в Ужгороді. Загалом роботи Золтана Мички експонували на 114 персональних та колективних виставках, а його творчий доробок зберігається в музеях і приватних колекціях по всьому світу.

Однак, за словами Юлії Савуляк, кожен, хто буде йти на виставку у Рівному, повинен розуміти, що її не покажуть у великих музеях інших міст. Ці 32 полотна – з приватної колекції родини художника. Ексклюзивно для рівненської галереї їх привезла донька Золтана Мички – Юлія.

«Ми жили в хрущовці. Одна кімната була вітальня-спальня, а друга – дитяча і майстерня. У вихідні ми з татом ходили гуляти й він розповідав мені про квіти, небо, про те, якого кольору листочок. Прогулявшись, ми поверталися і він починав малювати олійними фарбами. Цей запах я пам’ятаю з дитинства. Вже було таке, що мама не витримувала і казала: «Все, це треба звертати, бо так не можна». Приходили Юрій Герц і тьотя Наташа, казали: «Ні-ні, ви повинні трошки потерпіти, бо він талант». Так ми з мамою терпіли, мама – на роботу й тато відкриває вікно, малює, бо в нас з третього поверху був гарний вигляд на монастир», – пригадує донька митця Юлія Мичка.

 

 

Юлія описує батька, як веселого, жартівливого чоловіка, який любив лад, родину і мистецтво.

«Пленерний живопис – це одна з головних речей в його житті. Чому закарпатські художники такі класні? Вони знають, що восени тут гарні гори, а там гарна осінь. Потім навесні вони їдуть туди, де сніг і сонце. Вони постійно в дорозі».

 

 

Золтан Мичка вчився у найкращих представників закарпатської школи – Володимира Микити, Юрія Герца, Ернеста Контратовича та багатьох інших. А згодом і сам ставав прикладом для творчої молоді.

«Останні роки свого життя він з сумом казав, що молодь не хоче йти в гори, не хоче малювати. Я думаю, що вони не те що не хочуть, вони не мають часу, бо все дуже швидко плине і час прискорився чи ми прискорились. Але то йому дуже боліло, – пригадує Юлія.

 

 

Золтан Мичка цінував чужу працю і беріг історію. Він часто брав Юлію із собою в гори. Якщо їм доводилося залишатися на ніч у селі – художник малював стару архітектуру.

«Тато підходив і казав: «Дивися, яка хатинка». Я маленька, думаю, Боже, ну хатинка стара, але не красива. А він каже: «Ти подивися, їй більше ніж сто років, її скоро не буде. Це треба замалювати, це треба залишити». Завжди казав, бачиш, як люди важко жиють, як їм важко працювати на землі в горах. Цього він мене завжди вчив», – розповідає Юлія Мичка.

 

 

Виставка поділена на зони: на початку – автопортрет художника, датований 1971 роком, пастель. Далі – реалістичний, сакральний та модерний живопис. Кінцевою точкою на часовій лінії стає центральне полотно експозиції – «Сильні духом», створене у 2015 році.

«Ми вирішили зробити деякі локації, щоб глядач, який буде відвідувати галерею, міг відчути, як художник розвивався, як він мислив. Варто сказати, що в той час перейти від реалізму до модерну було круто. Не кожен художник міг здійснити такий кульбіт, щоб модерн переважив реалізм. Але реалізм не як ідею «Ленін, партія, народ», а реалізм як відображення об’єктивної реальності», –  розповідає кураторка галереї, кандидатка історичних наук Лариса Костюк, яка цього вечора стає провідницею у художній світ Золтана Мички.

 

 

За її словами, давні роботи – це якраз реалістичні полотна, які були написані за результатами пленерної роботи. Далі йде потужна локація модерну й сакрального живопису.

«Модерн – це сучасне або скажімо трохи глибше – це зміна. Ми живемо в час змін і за наше життя їх відбувається дуже багато. Ми навіть не встигаємо за ними слідкувати. І от модерн як стилістика відображає ці пошуки. За допомогою кольору Золтан Мичка зумів ці зміни, цей пошук виходу зі складних ситуацій продемонструвати й він нам допомагає зараз зрозуміти те, в який час ми живемо», – підкреслює кураторка.

«Золтан Мичка – це людина, яка любила свій край, свою країну, знала традиції, легенди, міфи, відчувала душу тих людей, що в горах. Ті роботи, які є тут фронтальні, червоні – це саме про нас – про Україну. Робота «Сильні духом» – це була відповідь на 2014 рік. Вона дуже сильна, бо там розп’яття. І в тому розп’ятті є синій і жовтий. Символічно, що саме з лівої сторони синьо-жовте. Це те, хто ми є. Я думаю, що Золтан Мичка дав відповідь на це запитання», – відзначає Юлія.

 

 

Підтверджує цю думку і Лариса Костюк. За словами кураторки, найбільше художника можна шанувати за те, як він використовує колір.

«Ми спеціально в центр експозиції по вертикалі розмістили дві роботи й тут вражає цей червоний колір. Дуже хвилюючий. Це колір крові Ісуса Христа, це розп’яття. Він був пророком, кожен художник є пророком, бо вони думають на 50, на 100 років вперед, а тут ми бачимо те, що апелює до сьогодення. Це наші убиті воїни, які лежать в сирій землі, але їхня кров і їхні серця змушують нас сьогодні прискіпливо думати, хто ти є? Ти українець? Чи ти по іншу сторону барикад? Чи ти по іншу сторону війну? Хто ти є? Цей колір крові б’є у наше серце і змушує змінюватися, як про це говорить теорія модерну», – підкреслює Лариса Костюк.

 

 

 

Кураторка галереї зупиняється на кожному з кольорів, які використовував художник, та занурює присутніх у філософію полотен автора.

«Апогеєм виставки є робота «Добрий пастир». Ви не повірите, скільки там відтінків білого – 365. Це ода людині, яка працює. Людині, яка щаслива від того, що вона працює. Це ода щастю», – пояснює Лариса Костюк.

 

 

«Ми дуже любимо Карпати й художник справді передав кольори, які ти бачиш у весняних ранішніх горах. Усе це відчувається. Це відгукується. Природа відгукується. В Україні зараз море закрите, а гори актуальні», – ділиться враженням відвідувачка виставки Юлія Висовень.

Виставка робіт Золтана Мички «Хто ти є?» триватиме у «Євро-Арті» до 4 червня. Це унікальна можливість для рівнян – познайомитися з творчістю митця, переконує Юлія Савуляк.

«Ми намагаємось показати наших класиків, художників, яких пересічному рівнянину було б за дивину й за щастя побачити. Золтан Мичка – це один з таких художників. Я впевнена, що це вже величина в українському живописі, це вже велике ім’я, але повірте – за ним ще буде майбутнє. Має пройти ще зовсім небагато часу. Я думаю, за декілька років українці осягнуть усе його мистецтво. Тому що він реально крутий», – підсумовує артменеджерка галереї.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У Рівному презентували живописні «Радощі й жалі» — таку назву має персональна виставка Анни Вітрук, вона вмістила різноформатні сюжети, поєднані темою України. 

Експозиція розміщена у галереї «Євро-Арт», де діє художня студія мисткині. Про це пише Суспільне.

Як пояснила художниця, це її бачення і відчуття рідної країни. Усі роботи написані з травня 2022 року, і лише одна — в лютому, розпочата за тиждень до повномасштабного вторгнення. Половину вторгованих з продажу грошей художниця спрямує на заняття арттерапії з дітьми-переселенцями. 

Центральним у виставці Анни Вітрук є поліптих «Моя Україна». Це «Українська Мадонна» і десять пейзажів.

 

 

«Образ України в композиції — це як я її зараз бачу і відчуваю — в тому кольорі, тій фактурі. Поруч — пейзажі, які найбільше люблю писати. Це краєвиди регіонів нашої України. Їх десять, але жоден не підписаний. До мене підійшла моя подруга і спитала, де Полісся. Я відповіла, що воно там, де вона його бачить. Але тут нема жодного похмурого, жалісливого кольору, бо я такою бачу Україну — квітучу, радісну, яскраву, барвисту», — пояснила Анна Вітрук.

 

 

 

 

Тема України поєднала усі 30 робіт художниці, написані з травня 2022 року й донині. За винятком однієї, що має назву «Лютий».

 

 

За тиждень до початку повномасштабного вторгнення на цьому полотні Анна Вітрук взялася малювати батьківську хату в Чорному Потоці в Карпатах, але після 24 лютого внесла корективи.

«Я зняла шар фарби, який вже нанесла, залишила лише вовків, чомусь було відчуття, що вони там повинні бути. Уже під час війни, я переписала зовсім інший сюжет, хотіла передати біль, який відчувала саме в той період. В композиції — наші вовки. Бо ми, як вовки, вірні, сильні і віддані. А орел — це та нечисть, яка намагається нас скосити, але нічого не вдасться», — зазначила художниця.

 

 

 

 

 

 

«Я знаю з Анну Вітрук з першого дня відкриття галереї, як хорошого педагога. Але навіть припустити не могла, що вона настільки талановита художниця. Направду, я вражена, коли дивилася роботи, то ловила на думці, що забуваю дихати. Я настільки вражена отими десятьма пейзажами у різних ракурсах нашої України, що я хотіла плакати», — зізналася відвідувачка виставки Олена Ярощук.

Виставка «Радощі і жалі» діятиме до 2 квітня.